Дератизація

Небажані сусіди

Пацюк

Гризунів (Rodentia) на земній кулі нараховується біля 2500 видів. Серед гризунів найчисленнішою являється родина Мишині (Muridae), до якої відносяться миші, сірі та чорні пацюки.

В перших поселеннях людей археологи знаходили кістки мишовидних гризунів. За молекулярним годинником вік сірого пацюка близько 8 млн. років. Люди розселились по планеті завдяки створенню оптимального мікроклімату у своїх житлах і штучній кормовій базі за рахунок сільськогосподарського виробництва. Мишовидні гризуни завжди знаходили біля людини різноманітну їжу та оптимальні умови для розмноження. Цю схильність до життя біля людини назвали синантропією. Завдяки синантропізму та високій плодючості мишовидні гризуни розселились по всій планеті, зламавши за допомогою людини кліматичні та географічні (морськими суднами, літаками, наземним транспортом) перепони.

Розвиток засобів боротьби

Миша

Відомо, що близько 400 років до нашої ери миші вже шкодили людям. Ймовірно, і тоді життя поруч із людьми давало синантропним домовим мишам цілий ряд переваг: гризуни були в достатку наділені кормом і надійно захищені від більшості хижаків, а люди ще не придумали методів боротьби з гризунами. Цікаво, що слово "mush", що означає в санскриті "миша", близьке до слова "красти". З давніх давен люди були змушені вести непримириму війну зі своїми надокучливими нахлібниками. І нашим далеким предкам не можна відмовити в спостережливості й винахідливості в цьому відношенні. Основним багатством древнього Єгипту було зерно, яке зберігали в зерносховищах. Зберегти його від ненажерливих мишей не могла ніяка охорона. В боротьбу включилась кішка. Завдяки мишам коти були зведені в ранг священних тварин. Їх обожнювання відноситься приблизно до 2900-х років до н. е. Кішка була посвячена одній з головних богинь Єгипту - Бубасте, мала спеціальні храми; убивство кішки, навіть невинне, каралося смертю, померлих кішок муміфікували й хоронили на кладовищах. В Єгипті намагались боротися з гризунами й іншими методами. Своєрідний хімічний метод був рекомендований у папірусі - Ебре: виганяти цих шкідників димом від спалювання екскрементів.

Люди продовжували придумувати найрізноманітнші методи боротьби й способи захисту свого житла й запасів. Для винищування мишей і пацюків робили ловчі ями, встановлювали петлі - удавки, бочки й інші ємності з водою. Потім з'явились пастки з перевертаючими або падаючими площадками, дверцятами, різноманітні коробки закритого типу, наповнені смаженим потовченим соняшником, куди миша попадає по карусельках і тільки значно пізніше пружинні й дугові капкани. Усі ці винаходи необхідно періодично мити (обливати кип'ятком), а металеві поверхні змащувати жиром.

Відомо, що пацюки використовуються полінезійцями в їжу і являються об'єктом спортивного полювання. В багатьох країнах видавали премії за убитих пацюків. А в західній Яві (Індонезія) існує звичай, по якому кожний селянин, беручи шлюб, повинен убити десять пацюків. При розлученні такса подвоюється. Влада східної Яви, закликаючи населення боротись з гризунами, вважала, що кожен повинен убивати по 600 пацюків у день, і за кожний принесений хвіст давали винагороду. В багатьох країнах проводились для знищення пацюків "пацюкові дні" і "пацюкові тижні", хто уникав цього - накладали штраф.

Одна з перших отрут, яка широко почала застосовуватись в боротьбі з пацюками, була червона морська цибуля. Ця рослина була відома арабам ще в ХІІІ с. до н. е. Висушені й розмелені цибулини додавали в харчові продукти у вигляді порошку, пасти або просто перемішували з їжею розкладали в тих місцях, де жили пацюки. Тобто червону морську цибулину можна вважати першим ратицидом, тобто убиваючим пацюків (rattus латиною пацюк, cid-вбивати). У Франції він був офіційно широко введений для боротьби з пацюками в 1718 р., а потім став застосовуватись в інших країнах та континентах.

Виключно рослинними отрутами користувались майже до кінця ХVII с. Однак, із кінця ХVII c. уже починають приміняти такі сильнодіючі речовини, як миш'як і стрихнін. Отруту змішували з мукою або жиром і розкладали там, де знаходились пацюки. Але поряд із тимчасовим позбавленням від пацюків траплялись тяжкі отруєння людей. Боролись з гризунами і за допомогою синильної кислоти, вводячи її спеціальними пристосуваннями в нори, але при найменшій необережності була велика небезпека отруєння людини.

В кінці ХІХ століття почали застосовувати для боротьби з гризунами фосфор і барій. Цікаво, що поряд із сильнодіючими отрутами широко використовували мілко потовчене скло.

З початку ХХ с. починають вводити в принади для пацюків такі речовини, як сульфат таллію та фосфід цинку. До кінця 40-х років у більшості країн гризунів знищували сильнодіючими препаратами миш'яку, фосфору, фтору, таллію, барію та іншими, однаково токсичними для всіх теплокровних тварин. Найбільш небезпечні були фторорганічні сполуки.

Для боротьби з гризунами було випробувано багато газів: сірчистий газ, фосфористий водень, оксид етилу, бромистий метил. Усі вони викликали повну загибель гризунів при умові, коли вони не могли втекти з отруєної зони. Великим мінусом була висока вартість обробітку, реагування з різними поверхнями (сірчистий газ, хлор), адсорбування поверхнями (хлорпікрин), надто висока токсичність (оксид вуглецю, бромистий метил). На сьогоднішній день газацію застосовують лише для обробітку спеціальних об'єктів: судна, вагони, елеватори, холодильники.

Заслуговує на увагу електричний спосіб. Застосування електродератизаторів небезпечне в пожежному відношенні і не завжди вбиває гризунів. Виготовляються пастки, які випускають смертельний розряд електричного струму, миттєво знищуючи гризуна. Також використовують системи, які випромінюють звукові та ультразвукові частоти великої сили, травмуючи слуховий апарат гризунів і, заставляють їх залишати територію, яка опромінюється на протягом 2-3 тижнів. Ці засоби більш гуманні й прості, але й ціна на них відповідна.

Знищити пацюка можна негашеним вапном, розмішаним із цукром. Поряд із закускою ставлять посудину з водою. Вапно викликає у пацюка спрагу, жадібно напившись води, пацюки іноді не встигають добігти до нори.

Бактеріологічний метод застосовується спеціалістами в тих місцях, де велике скупчення гризунів. Мікроорганізми відносяться до групи сальмонел. Бактеріальна культура вирощується на поживному середовищі, а потім змішується з харчовими принадами. Гризуни, з'ївши принаду, хворіють, інфекція передається на здорові організми більшість їх гине на протязі двох-трьох тижнів. Ефективність цього методу коливається від 60 до 80%.

Існує дідівський метод боротьби з гризунами - приваблення хижих птахів за допомогою жердин, розставлених у полях.

Великим досягненням стало відкриття Ріхтером в 1940 році препарату альфа-нафтилсечовини, або скорочено АНТУ. Спочатку результати були блискучі. Він значно менш токсичний для більшості тварин, і отримав поширення в багатьох країнах. В нашій країні він почав випускатись 1946 року під назвою "крисід". Але він був ефективним лише для сірих пацюків і не вирішував проблему з чорними. Крім того, пацюки, отримавши недостатню дозу препарату, після одужування стали стійкими до нього і можуть легко переносити більші дози. Більше того, ця стійкість зберігається на довгий час, а гризуни, які спробували принаду, надалі обминають її.

Починаючи з 40-х років великої популярності, набули антикоагулянти крові. Попадаючи в організм у невеликій кількості, вони не викликають симптомів отруєння. Їх токсичність зростає при багаторазовому попаданні в організм. Накопичення отрути викликає порушення згортання крові, збільшення проникності стінок кровоносних судин і багаторазові крововиливи, викликаючи загибель тварин. Широке застосування антикоагулянтів різко підвищило ефективність боротьби з пацюками в усьому світі. Через декілька років застосування принад на основі варфарину дало тимчасовий ефект. Застосування в цих місцях інших антикоагулянтів теж дало тимчасовий успіх. Гризуни, які вижили, дали нащадків із підвищеною стійкістю до цих отрут.

Потім з'явились нові ратициди - антикоагулянти другого покоління: бродіфакум і бромадіолон. Їх особливість у тому, що летальна доза препарату заключається в невеликій кількості принади, яка поїдається пацюком за один раз, що виключає в майбутньому настороженість.

Протягом останніх двох десятиліть на сільськогосподарських угіддях нашої країни спостерігається поступове розширення площ, заселених мишоподібними гризунами. Нині ж, коли землі в господарствах України залишаються незораними й до мишей руки не доходять, слід чекати зростання чисельності гризунів. За сприятливих умов миші розмножуються масово; потенціал їх розмноження - близько 20 тис. особин на рік, а одна батьківська пара полівки сірої має потенційну можливість дати за рік потомство близько 1 млрд. особин. Розмноження мишей обмежується природними чинниками. Ранні морози за відсутності снігового покриву, ожеледиці й утворення снігової кірки на полях, різкі зимові відлиги з таненням снігу спричиняють загибель цих гризунів. Зниженню їх чисельності сприяють посушливі умови весни й літа.

Загроза здоров'ю людини

Мишовидні гризуни можуть поширювати чуму, туляремію, сказ, трихінельоз, лептоспіроз, геморрагічну лихоманку, стрептобацили і т.п. Наявність гризунів - це не тільки інфекційний ризик, але й економічний збиток, пов'язаний безпосередньо зі споживанням гризунами кормів і продуктів харчування , псуванням продукції, пожежами, викликаними короткими замиканнями електричних проводів при ушкодженні їхньої ізоляції.

Сірий пацюк, домашня миша і миша-полівка - це дійсна армія, що являє собою істотну загрозу. Поряд з живучістю і високою плідністю гризуни мають досить розвинутий інтелект, здатність поділятися з родичами навичками й отриманою інформацією, уміння швидко адаптуватися до зміни навколишнього середовища. Особливу увагу звертає на себе унікальна здатність гризунів розпізнавати отрути, а згодом і адаптуватися до них. Ця здатність перетворила проблему боротьби з ними в загальносвітову.

Найбільш поширеною хворобою, яку розносять мишовидні гризуни є лептоспіроз. Джерелами лептоспірозної інфекції для людей є хворі тварини: собаки, свині, велика рогата худоба, але основними джерелами є мишовидні гризуни. Дрібні вологолюбні гризуни (сірий щур, водяний щур, звичайна полівка і хатня миші) зберігають збудника у природі.

Людина може заразитися лептоспірозом при вживання інфікованих харчових продуктів, через воду при купанні, риболовлі в заражених водоймищах, вживанні сирої води з них, при сільгоспроботах на заливних та заболочених місцях, а також при догляді за хворими тваринами, при розробці м'яса примусового забою, коли в цих умовах не дотримуються вимоги особистої гігієни, при контакті з зараженими сечею предметами, з зараженими овочами, фруктами.

Від зараження до появи перших ознак захворювання минає від декількох днів до 2-х тижнів, в середньому 7-10 днів. Хвороба починається гостро: раптово швидко підіймається температура тіла до 39-40С, з'являється головний біль, сильні болі в м'язах (особливо ніг), болі у суглобах, попереку. Потім приєднується нудота, блювота, на 3-4 день - жовтушність шкіри і слизових оболонок, носова кровотеча, висипання на шкірі та ін. В тяжких випадках лептоспірозу, при пізньому зверненні хворих за медичною допомогою вражаються нирки і печінка, і хворий може померти. Одужання хворого настає на 6-12 тиждень. Лікування хворих проводиться тільки в умовах стаціонару. Хвора людина для оточуючих не становить небезпеки.

Запобіжними заходами є захист продуктів харчування, води від забруднення їх сечею гризунів. У водоймища не повинні потрапляти стоки від тваринницьких ферм, побутові відходи (забороняється розташування тваринницьких ферм, літніх таборів, водопій худоби в місцях купання людей, рибної ловлі). Необхідно впорядковувати території населених пунктів, в т.ч. території прилеглих до ринків, дворів, не допускати несанкціонованих звалищ побутових відходів - місць виплоду гризунів. Щоб попередити захворювання лептоспірозом, необхідно захистити житло, приміщення для утримання тварин, овочеві та зерносховища, харчові склади від потрапляння до них гризунів (замазування щілин і нір, засітчування вікон в підвалах, вентиляційних каналів). Обов’язковим же є періодичне проведення в цих приміщеннях дератизаційних заходів (знищення гризунів).

Процес дератизації

Дератизація – багатоетапний складний процес, який залежить від стану територій і об’єктів, де необхідно знищити гризунів, а також від біологічних особливостей останніх. Процес дератизації поділяється на декілька етапів: обстеження, проведення комплексу профілактичних та знищувальних заходів, контроль ефективності. Робота завжди повинна починатися з обстеження, яке виявляє санітарне положення і санітарно-технічний стан об’єкта та території, на якій він знаходиться. Встановлюється наявність на даний час гризунів на об’єкті, якщо вони виявлені, встановлюється їх вид, визначаються місця годування гризунів, вживаються заходи для створення умов, які б унеможливлювали проникнення і поселення гризунів в будівлі. Про стан об’єкту свідчить наступний показник – заселений об’єкт гризунами чи вільний від гризунів.

Об’єкт вважається заселеним гризунами, якщо є хоча б одна наступна ознака:

догори